Венера — друга внутрішня планета Сонячної системи з періодом обертання навколо Сонця в 224,7 земних діб. Названа на честь Венери, богині любові з римського пантеону. Це єдина з восьми основних планет Сонячної системи, яка отримала назву на честь жіночого божества. За розміром майже така сама, як Земля.Венера — внутрішня планета, і на земному небосхилі не віддаляється від Сонця далі 48°. Венера — третій за яскравістю об'єкт на небі; її блиск поступається лише блиску Сонця та Місяця. Належить до планет, відомих людству з найдавніших часів.Українська народна назва — Зоря. Оскільки Венера спостерігається ввечері після заходу сонця або вранці перед світанком, українці її називали «Зоря вечірня» або «ранкова Зоря».
Планетарні характеристики
Орбіта Венери ближча до кола, ніж орбіта будь-якої іншої планети Сонячної системи. Її ексцентриситет становить всього лише 0,0068. Період обертання навколо Сонця (венеріанський рік) становить 224,7 земної доби. Іноді Венера підходить до Землі на відстань, меншу 40 млн км.
Венера обертається навколо своєї осі в зворотному напрямку до обертання навколо Сонця, на відміну від Землі та інших планет. Сидеричний період обертання Венери навколо своєї осі (зоряна доба) становить 243,018 земної доби. Тривалість сонячної доби на планеті становить близько 116,75 земних діб.
Як і координати її Північного полюса (пряме піднесення = 272,57°, схилення = +67,14°), його отримано в результаті спільної обробки бортових радіолокаційних і доплеровских вимірів «Магеллана» і «Венери-15, −16» для 20 опорних точок на поверхні Венери.
Хоча у Венери й Землі близькі розміри, середня густина й навіть внутрішня будова, проте Земля має досить потужне магнітне поле, а Венера його не має.
За однією з сучасних теорій напруженість дипольного магнітного поля залежить від прецесії полярної осі і вектора кутової швидкості. Саме цей параметр на Венері мізерно малий, але виміри свідчать про нижчу напруженість, ніж та, яку передбачає теорія.
Хоча загального дипольного поля у Венери немає, проте магнітне поле, хоча й досить слабке, на Венері є. У провідному шарі атмосфери, іоносфері, магнітне поле наводиться сонячним магнітним полем і сонячним вітром. Міжпланетне магнітне поле напруженістю близько 10 нТл взаємодіє з іоносферою планети, яка рухається в ньому. Оскільки іоносфера — провідник, у ній з'являються електричні струми, які, у свою чергу, збуджують магнітні поля. Щоправда, вони мають локальний характер, орієнтовані випадково, мають невелику напруженість (15-20 нТл). Взаємодія цих полів з плазмою сонячного вітру ще більше ускладнює явище. Тому у Венери немає радіаційних поясів у традиційному їх розумінні.
Атмосфера
Про те, що у Венери є атмосфера, стало відомо 1761 p., відкриття належало М. В. Ломоносову, який спостерігав проходження планети перед диском Сонця. Густина атмосфери Венери в 35 разів більша за земну. Тиск на поверхні планети становить близько 95 атмосфер. Складається ця атмосфера, здебільшого, з вуглекислого газу з домішками азоту й кисню. Вуглекислий газ, пропускаючи сонячні промені, дозволяє поверхні нагріватися, але поглинає інфрачервоне випромінювання розігрітої поверхні, що є причиною парникового ефекту. Через це температура на поверхні Венери набагато вища за земну.
Хмарний шар Венери, що ховає від нас її поверхню, розташовано на висоті 49-68 км над поверхнею, за щільністю він нагадує легкий туман і складається, в основному, з пари 80% сірчаної кислоти. Хмари Венери рухаються зі сходу на захід за переважаючими на планеті вітрами і роблять повний оберт навколо її осі за 4 дні, а освітленість на поверхні в денний час схожа на земну в похмурий день.
Велика товщина хмарного шару робить його зовсім непрозорим для земного спостерігача, тому вивчення планети ведеться в основному радіолокаційними методами.
У 2015 р. повідомлено про виявлений аномальний шар атмосфери Венери - в інтервалі від 90 до 100 км. Там температура виявилася на 20-40 градусів вище, ніж вважалося раніше. Для вивчення планети використовується космічний апарат «Венера-Експрес». Були розглянуті дані, які з 2006 по 2013 зібрав встановлений на його борту прилад SPICAV.
Геологія
З аналізу зображень визначилися основні риси геології планети. Було встановлено, що в зоні зйомки найпоширеніші рівнини декількох типів, утворені нашаруваннями вулканічних лав. Морфологія лавових потоків у сполученні з результатами визначення хімічного складу в місцях посадки космічних апаратів серії «Венера» — «Вега» свідчать про те, що це — базальтові лави, широко розповсюджені на Землі, Місяці, і, мабуть, на Меркурії й Марсі. У межах цих рівнин спостерігаються специфічні кільцеві вулканотектонічні структури поперечником у сотні кілометрів, що одержали назву «вінців». Серед рівнин розташовані «острови» і «континенти» сильно пересіченої місцевості, не типової для інших планет. Структурний малюнок такої поверхні, зумовлений перетинаннями численних тектонічних розламів, нагадує вид черепичної покрівлі, а тому місцевість цього типу одержала назву «тессера», що грецькою означає «черепиця».
Аналіз даних «Венери-15,16» привів до висновку про те, що в межах зони зйомки немає ознак «тектоніки плит» — типової для Землі глобальної організації геологічної активності, для якої характерний поділ верхньої твердої оболонки — літосфери — на кілька великих плит, що пересуваються горизонтально одна щодо іншої. Головною рушійною силою вулканічних тектонічних процесів на Венері, за результатами аналізу даних «Венери-15,16», є вертикальні, висхідні й спадні, пересування речовини надр планети за рахунок теплових неоднорідностей — так званих «гарячих плям». Гарячі плями відомі й у геології, але їх роль другорядна.
Результати зйомки «Венери-15,16» привели до відкриття ключових елементів геології Венери. Вперше в цій області на зміну здогадам прийшло тверде знання.
Було встановлено, що ендогенні геологічні процеси — базальтовий вулканізм і розломна тектоніка — панують над екзогенними процесами. Не виявлено ніяких слідів діяльності рідкої води на планеті. Це обставина й деякі особливості розподілу ударних кратерів за розміром показали, що умови, близькі до сучасних, були на Венері протягом усього простеженого в глиб часу проміжку геологічної історії планети.
Поверхня
У зоні зйомки «Венери-15, −16» було виявлено близько 150 ударних кратерів діаметром від 8 до 140 км. Знаючи, хоча і дуже приблизно, частоту зіткнень із Венерою астероїдів і комет, за кількістю кратерів на одиницю площі поверхні можна приблизно оцінити середній вік геологічних утворень у зоні зйомки. Його було визначено у 0,5-1 млрд років. Це відрізняє Венеру від Землі, де 2/3 твердої поверхні складає дно океанів з віком осаду на базальтових підстилках, молодшим за 100–200 млн років. Великий вік поверхні свідчить про дуже низьку інтенсивність змін різних форм рельєфу вітровою чи акумуляційною ерозією, хімічним вивітрюванням та іншими поверхневими факторами.І рівнини, і тесери розсічено протяжними (тисячі кілометрів), складно побудованими жолобами, утвореними роями тектонічних розламів. За топографією і морфологією вони схожі на рифтові зони Землі і, вочевидь, мають таку ж природу
На поверхні рівнин планети у кількох місцях, зафіксованих на знімках «Магеллана», виявлено загадкові «русла» довжиною від сотень до декількох тисяч кілометрів і шириною від 2-3 до 10-15 км. Вони мають типові ознаки долин, прорізаних плином рідини, — меандровидні звивини, поділ і сходження окремих «рукавів», а іноді — щось схоже на дельти річок. На початку найдовшого русла, названого долиною Балтис, довжиною близько 7000 км із дуже помірною (2-3 км) шириною перебуває вулкан поперечником близько 100 км. Морфологія його — типова для базальтових вулканів.
Залишається загадкою, яка рідина прорізала ці русла. Найпростіше було б вважати, що вони — результат термічної ерозії потоком базальтової лави. Але розрахунки доводять, що у потоку базальтової лави не вистачить запасу тепла на шлях довжиною 7000 км. Імовірніше за все це, наприклад, дуже перегріті коматіїтові лави або ще екзотичніші рідини на зразок розплавленої сірки з розчиненими в ній сульфідами[7] чи рідкої суміші карбонатитів та розплавленої сірки[8].
Відкриті під час зйомки «Венери-15, −16» кільцеві структури вінців на знімках «Магеллана» визначили істотні деталі їх будови. Кільцеве обрамлення цих структур, зазвичай поперечником від 150 до 1000 км, складалося із систем густої чи розрідженої тріщинуватості широких чи вузьких гряд із загальним концентричним чи радіально-концентричним малюнком. Частина цих структурних елементів молодша за вік навколишніх рівнин, частина — старіша, що свідчить про багатоактний характер утворення вінців. Аналогів вінців Венери на інших планетах земної групи невідомо. На знятих «Магелланом» 98% поверхні планети пощастило знайти близько 930 ударних кратерів діаметром від 2 до 280 км. На його знімках можна побачити деякі несподівані аспекти процесу утворення ударних кратерів в умовах Венери.
Виявилося, що в багатьох кратерів частина викидів поводить себе як плинна субстанція, утворює спрямовані, зазвичай в один бік від кратера, великі потоки довжиною в десятки кілометрів, а іноді й більше. Незрозуміло, що тече — перегрітий ударом базальт чи суспензія тонкоуламкуватої твердої речовини і крапель розплаву, зважених в густому (65 кг/м³) газі приповерхневої атмосфери.
Важливою властивістю популяції венеріанських ударних кратерів є характер їх розподілу на поверхні, що ніяк не відрізняється від випадкового, а також те, що більшість кратерів, вочевидь, не затоплено лавами з навколишніх рівнин, не порушено навколишніми тектонічними деформаціями, і вони виглядають «накладеними» як на рівнини, так і на тесери. Це може означати, що більша частина спостережуваних вулканічних і тектонічних рельєфів поверхні Венери сформувалася до початку накопичення кратерної популяції, за порівняно короткий проміжок часу 300–500 млн років тому. Але одночасно це означає, що вулканічні і тектонічні утворення, на які накладено кратери, сформувалися дуже швидко. Час утворення має бути набагато меншим за 300–500 млн років, тому, що інакше кількість кратерів на старих і молодих ділянках помітно відрізнялася б і їх розподіл на поверхні не був би випадковим.
Супутникові радіолокаційні дослідження показали, що на поверхні Венери є великі за діаметром, але неглибокі кратери — як ударні, так і вулканічні. Також на Венері знайдено кілька гірських ділянок. Найбільший гірський район — Земля Іштар — за площею вдвічі перевищує Тибет. У центрі його на висоту 10—11 км підіймається гігантський гірський масив. Склад матеріалу поверхні Венери, визначений у декількох місцях посадки, виявився близьким до складу земних базальтів. Однак розподіл висот поверхні на планеті, що дотично свідчить про характер її геологічної будови, на Венері і на Землі виявився різним. На Землі цей розподіл бімодальний — є два максимуми поширеності, що відбивають розподіл поверхні нашої планети на материки та океанічні басейни. Розподіл висот на Венері одномодальний.
Венера в різних культурах
У ритуальному варіанті календаря майя, що застосовується й іншими народами Мезоамерики (ацтеками, тольтеками і т. д.), існували цикли по 584 дня, що приблизно збігаються з синодичним періодом обертання Венери. Особливу роль Венера відігравала в міфології й астрономії інків, де вона називалася Ч'аска (кеч. Ch'aska)
Венера в музиці
Один з альбомів групи Wings називається «Venus and Mars» («Венера і Марс»). На його обкладинці зображено ці дві планети.
Пісня групи Rammstein «Morgenstern» (Вранішня зірка) присвячена цій планеті.
Зоря-Венера згадується в багатьох українських різдвяних колядках, як християнських, так і язичницьких, оскільки саме вона є тією зіркою, яка в християнській релігійній традиції вважається знаменням трьом волхвам щодо народження Ісуса Христа, а в язичницькій традиції Русі-України її поява на небі символізує початок Святого вечора — свята Коляди в ніч зимового сонцестояння.
Про неї співається в українській пісні «Зоре моя вечірняя», автором тексту якої є видатний український поет Тарас Шевченко, автором мелодії — Василь Уманець.
Канадська група Three Days Grace випустила альбом під назвою «Transit of Venus». Венера в літературі та анімації
У романі Олександра Бєляєва «Стрибок у ніщо» жменька капіталістів тікає від світової пролетарської революції в Космос, висаджується на Венері й засновується там. Планету в романі показано приблизно як Землю в мезозойську еру;
У повісті Олександра Казанцева «Планета бур» (роман «Онуки Марса») космонавти-дослідники зустрічаються з тваринним світом і слідами розумного життя на Венері.
У романі братів Стругацьких «Країна багряних хмар» Венера була другою планетою після Марса, яку намагаються колонізувати, і надсилають планетоліт «Хіус» з екіпажем розвідників у район покладів радіоактивних речовин під назвою «Уранова Голконда»;
В оповіданнях Рея Бредбері клімат планети вкрай дощовий (дощ іде завжди або припиняється лише раз на 7 років);
У романах Роберта Хайнлайна «Між планетами», «Марсіанка Подкейн», «Космічний кадет» та повісті «Логіка імперії» Венеру зображено похмурим болотистих світом, що нагадує низовину Амазонки в сезон дощів. На Венері живуть розумні мешканці, що нагадують тюленів чи драконів;
У науково-фантастичному романі Франсіса Карсака «Втеча Землі», поряд з основним сюжетом, описано колонізовану Венеру, атмосферу якої піддано фізико-хімічній обробці, внаслідок чого планета стала придатною для життя людей;
У науково-фантастичному романі Олександра Зорича «Сомнамбула» описано тераформування Венери. Планету спочатку охолоджують, затінюючи від Сонця штучним кільцем, а потім позбавляються від основної маси дуже товстою атмосфери, «здуваючи» її протуберанцями, спрямованими за допомогою особливого гравітаційного пристрою;
У манзі й аніме-мультсеріалі «Сейлор Мун» планету уособлює дівчина-войовниця Сейлор Венера (вона ж — Мінако Айно). Її атака полягає в силі світла й любові.
